У період збройного конфлікту мільйони громадян України стикаються з ситуаціями, коли окупант застосовує силу або погрози, щоб змусити їх до дій, що суперечать інтересам держави. Це може бути фізичне насильство (удари, тортури, обмеження свободи) або психологічний тиск (шантаж, загроза життю рідних).
У таких обставинах на захист особи стає стаття 40 Кримінального кодексу України. Основні положення цієї статті:
- вчинки або бездіяльність, здійснені під дією фізичного примусу, коли людина не могла контролювати свої дії, не визнаються кримінальним злочином;
- якщо особа мала змогу керувати своїми діями, але перебувала під тиском, її відповідальність визначається згідно зі статтею 39 ККУ;
- винним є не той, кого змусили, а той, хто змушував — саме він несе повну юридичну відповідальність.
Якщо особу визнають винною у правопорушенні, але вона діяла під фізичним або психологічним тиском, це вважається обставиною, що зменшує ступінь відповідальності (пункт 6 частини 1 статті 66 КК України).
Таким чином, українське право чітко розрізняє дії тих, хто свідомо порушив закон, і тих, хто був змушений до цього через насильство або страх.
Це стосується не лише ситуацій, пов’язаних із війною. Наприклад, якщо людину змусили передати службову чи конфіденційну інформацію під загрозою життю її або близьких — вона не несе відповідальності, якщо не мала реального вибору.
Міністерство юстиції України підкреслює: навіть у найтяжчі періоди дотримання принципу верховенства права залишається основою захисту прав і справедливості для кожного.